Він родом із села Клембівка, що на Вінниччині. Після школи вивчився на стоматолога й два роки працював за фахом. У лютому 2017-го приєднався до 11-го батальйону “Київська Русь” і взяв собі позивний “Вараш”. Згодом пройшов перекваліфікацію за фахом “загальна терапія”.
“СПАТИ ДОВОДИЛОСЯ ПО ЧЕРЗІ. ЇСТИ НАМ НЕ ДАВАЛИ”
“У селі Широкине ми евакуйовували з поля бою поранених і тіла загиблих. Потім я перевівся до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, став начальником медичного пункту танкового батальйону, — каже Юрій Армаш. — Після двох ротацій у Бахмуті виїхали на злагодження під Херсон. 17 лютого 2022 року закінчувався мій контракт, я пройшов ВЛК і був визнаний обмежено придатним до служби. Здоров’я підірвали численні контузії. Військова частина зробила подання про моє звільнення в ОК “Південь”.
Надійшла команда залишатися в частині, доки пришлють документи. Тож далі виконував свої обов’язки. Зранку 24 лютого командир танкового батальйону втік, начальник штабу дав команду особовому складу перевдягнутись у цивільне й виходити своїм ходом. А сам сів у машину й поїхав. Панував хаос”.
“Вараш” дістався міста Олешки, де з російських вертольотів уже висаджувався десант. “Довелось переховуватись. Забіг у багатоповерхівку, став стукати у всі двері й закликати мешканців спуститись у підвал — люди були розгублені, не розуміли, що мають робити, — згадує Юрій. — Якось до підвалу забігло двоє молодиків. Прислухався до їхньої мови, чи, бува, не орки. Згодом виявилося, що вони, як і я, перебрані в цивільне військові”. Спитали у місцевих, чи можна в когось залишитись. Їм запропонували вільну квартиру. Лише 28 березня військова частина, в якій служив “Вараш”, вийшла на зв’язок.
“Я повідомив, що місто окупували. Передавав дані про пересування ворожої техніки, — розповідає далі. — А коли орки почали заселятися в будинок, зрозумів, що залишатися там небезпечно. У частині запропонували вивезти мене по Дніпру до Херсону, але я не міг кинути тих хлопців (їм було 19 і 21 рік). Тож ми самі знайшли цивільних, які погодилися допомогти. В одеському ГУР їх перевірили й дали згоду, мовляв, цим людям можна довіряти”. Але треба було добратися до Нової Каховки, звідки їх мали вивезти. Тож пересувались полями й лісосмугами. Але росіяни їх таки помітили й вирішили, що це диверсійно-розвідувальна група.
Четвертого квітня, після ночі в ямі, полонених відвезли до окупованого відділка поліції в Новій Каховці. “Прийняли нас жорстко: розділи, били. Спершу ми запевняли, що не є військовими. А тоді приїхали представники ФСБ, які вже знали наші звання, посади й військові частини. Далі брехати не було сенсу. Нас кинули в різні камери, — пояснює “Вараш”. — Я був сімнадцятий у камері завширшки 1,60 метра, що була розрахована на чотирьох. Спати доводилося по черзі. Їсти нам не давали. Але в камері були цивільні, їм приносили передачі, і вони ділилися їжею. На допит нас виводили в кайданках, садили на табуретку, а тоді били бейсбольними битами, гумовими кийками, різали тіло ножами, катували струмом (мені дроти кріпили до мочок вух). Вимагали сказати, де позиції бригади та схрони зі зброєю. Від знесилення я вже нічого не відчував, лише розумів: ще трохи — і помру”. Через кілька днів окупанти запропонували Юрію Армашу стати лікарем у відділку. За 65 тисяч гривень зарплати він мав бути на допитах і стежити, аби полонені не вмерли під тортурами. “Вараш” навідріз відмовився.
“ПРИСТАВЛЯЛИ ДО СКРОНІ ПІСТОЛЕТ Й ЗМУШУВАЛИ ДИВИТИСЬ, ЯК КАТУЮТЬ НАШИХ ЛЮДЕЙ”
“Третього травня мене відвели до полоненого, який знепритомнів, наказали, аби повернув його до тями. Я провів реанімаційні заходи, — розповідає бойовий медик. — Згодом мене перевели в інше крило будівлі, де були жінки й діти. Там почалося найгірше — мене брали безпосередньо на допити, приставляли до скроні пістолет і змушували дивитись, як катують наших людей. А коли вони непритомніли, дозволяли надати допомогу. Ще й питали, чи витримають катування надалі. В одного чоловіка стався серцевий напад, я провів масаж серця й сказав: якщо продовжать, він помре. Тож допит припинили. Жінок допитували з такою ж жорстокістю, як чоловіків, хіба що дроти зі струмом чіпляли до сосків або пхали в промежину... 19-річному хлопцю вирвали нігті з пальців ніг. Двох юнаків віком 16 й 17 років сильно били, а коли ті спробували втекти, кинули до карцера. Якось, вийшовши на півгодинну прогулянку, побачив дівчинку років 14, за якою залишались криваві сліди. Мені сказали надати їй допомогу, а я пояснив, що потрібен гінеколог. Тож неповнолітню відвезли в місцеву лікарню, де виписали препарати для спинення кровотечі”. Полонений медик запам’ятав список ліків й опісля не раз просив давати їх жінкам, у яких внаслідок згвалтувань розвивалась кровотеча, бо їх до лікарні зазвичай не везли. А після ротації російських військових деякі дівчата зникали. Юрій припускає, що їх забирали із собою…
Чи не найважче було полоненим, які мали татуювання з українською символікою. Їх змушували власноруч зрізати собі шкіру з тату. Якщо не вдавалось, примушували робити це інших полонених. “До одного чоловіка мене привели лише через кілька днів після вирізання тату, у нього тіло вже почало гнити, — згадує Юрій. — А інший полонений через погрози орків згвалтувати його дружину й дітей спробував накласти на себе руки. Знайшов дріт і витягнув вени з руки. Непритомним його відвезли ло лікарні, зшили вени, але рани стали гноїтись. Я лікував його кілька тижнів”.
За підрахунками Юрія Армаша, у Новій Каховці він подав допомогу близько 400 полоненим. Згодом більшість з ним зв’язалася, аби подякувати за врятоване життя.
19 серпня 2022 року його та військову ЗСУ на останньому терміні вагітності готували до обміну, але він зірвався. Наступного дня Юрія відправили до Севастополя. У камері було понад 400 полонених, росіяни сказали, що мають їх відгодувати перед обміном. Але Антонівський міст, на якому проводили обміни, було розбито. 10 вересня “Вараша” разом з іншими полоненими літаком доставили у виправну колонію №12, що в Ростовській області. “Спершу зрізали нігті для ДНК-зразків, а що в мене їх майже не було, то відрізали з пальця пучку. Переодягання й миття супроводжувалися жорстокими побоями, при тім нас змушувли гавкати, нявкати, хрюкати, — ділиться. — Щоранку ми мали вибігти з камери й стати в позу “зірочки”, нас обшуковували й били. Згодом мене перевели з ізолятора до “СУС” (строгіє условія содєржанія). Пересуватись там можна було лише бігом, зігнувшись літерою Г, — випростатися не дозволяли. Якщо не встигаєш чи падаєш, підривали ногами, кийками чи електрошокерами. Навіть марширувати змушували зігнутими. На прийом їжі давали від 40 секунд до півтори хвилини. Ми боялись усього, навіть лазні, бо туди забігали російські військові й били, а якщо в когось падало мило, змушували піднімати його сідницею чи зубами”. За словами співрозмовника, бувало, що полонених забирали в підвал, підвішували голяка за ноги, били, пхали кийок у задній прохід.
“МАМО, Я ВДОМА — В УКРАЇНІ”
25 квітня 2023 року Юрію дали форму ЗСУ. Наступного дня після довгої дороги із зав’язаними очима він потрапив в пункт обміну. Отримавши мобільник, набрав номер і зміг лише сказати: “Мамо, я вдома — в Україні”. На більше не вистачило сили. “Увесь цей час ми намагалися дізнатись про долю сина. Зрештою у військовій частині сказали, що Юра не повернеться з полону. І порадили більше не звертатися”, — зауважує 53-річна пані Лідія, мати бойового медика.
Наступні чотири місяці “Вараш” проходив лікування. У серпні 2023-го рішенням ВЛК його визнали непридатним до служби. Тож поїхав до військової частини, щоб звільнитися за станом здоров’я. “Там сказали відмовитися від висновку ВЛК й повернутися на службу, — згадує колишній полонений. — А дехто натякнув, що замість мене весь цей час гроші отримувала інша людина з частини. Мені порадили найняти адвокатів”. 20 листопада Юрія Армаша таки звільнили зі служби. А що він не отримав жодних виплат, то звернувся до суду.
Торік 15 лютого суд зобов’язав військову частину нарахувати і виплатити медику, крім зарплати, додаткову винагороду в розмірі 100 тисяч гривень за кожен місяць перебування в російському полоні (з 4 квітня 2022 року по 26 квітня 2023-го) та відшкодувати витрати на послуги адвоката. У вересні військова частина подала апеляцію, в якій суд відмовив. “Згодом була касація — на мою користь. Але грошей я досі не отримав. Днями мав зустріч із заступником Уповноваженого ВР з прав людини, який обіцяв витребувати інформацію, чому військова частина не проводить виплат. У полоні я втратив здоров’я, рятував інших, а тепер став нікому не потрібним”, — зітхає 34-річний Юрій Армаш, який через погіршення стану здоров’я повернувся на лікування в госпіталь.
