У селі Романівка мешкає унікальне подружжя. Днями Євгенія та Василь Григоришини відзначили сім десятків років спільного життя, або платинове весілля.
Пані Євгенія досі залюбленими очима дивиться на свого чоловіка і наголошує: “Таких, як ти, нема більше у світі. Дякую, що ти є, рідненький”. А він, сивий і щасливий, те саме повторює і не відпускає її натруджених, але таких рідних рук.
“Василю Івановичу у вересні виповнилось 89 років, а Євгенії Єфремівні — 90. Обоє родом із Романівки, тож знали одне одного змалку, — розповідає односельчанка та похресниця подружжя Марія Німчук. — Пан Василь виріс у бідній родині, їх у батьків було троє. Як колись казали, хто перший встав, того й чоботи. Вже у дитинстві був працелюбний, випасав людям худобу. За місяць такої роботи йому давали коробочку пшениці. У череді була корівка Груня, то хлопчина тричі на день її доїв, щоби хазяї не знали. Так під’їдав, бо вдома не було що.
Євгенія ж була єдина дитина в сім’ї. Батьки мали пасіку, жорна, то люди йшли до них молоти, тобто жили вони не в розкоші, але й не бідували. А познайомилися молоді в сільському клубі. До слова, Євгенія замолоду мала багато кавалерів, та серцем прикипіла до вродливого, скромного й дуже доброго Василя. Закохані мріяли хоч про якесь весілля. Розписуватись треба було в іншій сільській раді. У п’ятницю перед святкуванням пішли вони туди брати шлюб. Наречений до кишені — аж паспорта нема. З’ясувалося, що старша сестра Василева не хотіла за братову Євгенію, тому вкрала і сховала документ. Молодята повернулися додому. Хотіли, щоб музики грали хоча б на весіллі. Пішли до них — а вони зайняті на ту неділю. Зрештою наречений таки забрав той паспорт, і через тиждень закохані розписалися. Справили весілля, було багато гостей, як на той час. Наречена одягнула сукню і восковий віночок.
Василь невдовзі пішов на три роки до армії. А Євгенія працювала на місцевій фермі. Пара мріяла будуватись. Та, поки чоловік повернувся зі служби, дружина взяла на виплат так званий фінський будиночок. Пан Василь закінчив технікум й інститут. Був головним ветеринарним лікарем, до нього звертались люди з усіх довколишніх громад. Нікому не відмовляв у допомозі. Пані Євгенія свого часу їздила до Москви по товар, а тут спродувала. І господарство тримали, скрізь у них був порядок. Подружжя народило двох дочок, дочекалося трьох онуків і стільки ж правнуків. Років двадцять тому вони повінчалися у Чечельнику”.
За словами співрозмовниці, Євгенія та Василь Григоришини — приклад для молодих. Адже в їхній родині досі панує любов, повага й турбота. Це і є основним секретом щасливого сімейного життя.
“Дуже люблю до них ходити в гості й любуватись парою. Моя рідна ненька рано пішла в засвіти. Тому Євгенія Єфремівна, хрещена мама, фактично її замінила. Якось навідалася до стареньких — сидять дідусь з бабусею на постелі й він тримає її за руку. А потім каже, що його мила в руки змерзла, тому хоче їх зігріти. Це було так зворушливо, — зауважує Марія Німчук. — А ще дідусь Василь та бабуся Євгенія люблять сидіти разом на лавочці, коли надворі погожо, і щебетати. Вони досі дивляться одне на одного закоханими очима. Часом сидимо із сусідами й любуємось ними, бо це дійсно рідкість. І книжки разом читають, і новини дивляться, і навіть разом готують. А як прокинуться зранку, то завжди одне одному тиск поміряють, нагадають, що ліки треба випити. Ніколи не снідають чи обідають окремо, тільки разом. І двічі на день моляться. Як були молодшими, то допомагали будувати сільський храм, ходили до церкви в неділю й на свята. Вони й тепер кажуть, що віра в Господа їх тримає на цій землі. Крім того, подружжя має 12 соток городу, все самотужки обробляють. Бабуся лагідно називає чоловіка — мій Вася, а він — моя Женя”.
Коли подружжя відзначало золоте весілля (50 років разом), то рідні організували їм гарне свято.
“Найняли естраду, накрили стіл і запросили багато гостей, — додає завідувачка сільського клубу й сусідка пари Надія Горбатюк. — Як подружжя святкувало 65 років спільного життя, то вітали їх та ще дві пари в клубі. Але до платинового весілля дожили лише вони. Одного подружжя вже нема в живих, а в іншій парі бабуся сама залишилась. Тепер війна, не до святкувань. Але ми з односельчанами таки вирішили зробити їм сюрприз. Я спекла коровай, приготувала торт. Зібрались грішми й довго думали, що би таке подарувати, бо в пари наче все є. Згадала: якось бабуся обмовилась, що нема в неї курочок, лишилось лише дві та півник. То ми купили їм три курки й півня, тепер будуть смакувати домашніми яйцями.
Звісно, не обійшлось і без святкових букетів. Завітали рідні, односельчани. Бабуся запросила свою дружку, їй 80 років. На “благодатне” весілля пані Євгенія пригубила трішечки вина, а дідусь підняв келих з мінеральною водою, адже обоє дотримуються здорового способу життя. Співали українських пісень і загадали одне бажання — щоб якнайшвидше настав мир.
У нашому селі живе 80 людей і всі дуже дружні. Ми одне одному останню сорочку віддамо, тому дуже хочемо, щоб з Григоришиних брали приклад і про них знала вся Україна. Вони — живе нагадування про те, що справжнє кохання існує не лише в книжках чи кіно. Сім десятиліть тепла, підтримки, вірності, сміху й сліз, турботи й ніжності, що не зів’яли навіть під тиском часу. Як каже бабця, всяке у житті бувало — інколи й сварилися, бо без того не буває, але швидко мирились і ніколи не тримали одне на одного зла чи образи.
Євгенія Єфремівна запевняє: якби повернути час назад, то нічого б не міняла й іншого чоловіка би не вибрала. Бо без Василя не уявляє свого життя. Ми ж попросили пару шануватись, адже дуже хочемо відсвяткувати їхні 100 років разом”.
