Після навчання у школі й профтехучилищі Тарас Шевченко проходив строкову службу в підрозділі спецпризначення “Барс”. Далі вивчився на муляра-штукатура й столяра, працював у будівельній сфері, автомеханіком. Рідні й знайомі кажуть: він мав золоті руки.
Декілька років тому канівчанин започаткував власну справу — станцію техобслуговування великогабаритних машин. До вправного майстра звертались клієнти з усіх куточків країни. “Тарас був дуже наполегливим, навіть якщо щось не вдавалось, ніколи не зупинявся. Цього й нас навчав. Наполіг, аби я освоїла водіння, навчив користуватись різними інструментами”, — каже Наталія, дружина воїна. А донечці Марії допомагав розвивати таланти й шукати свій шлях — водив її на карате, танці, бісероплетіння, придбав синтезатор. “Тато завжди був мені опорою й другом, цікавився моїми вподобаннями, допомагав вирішувати проблеми. З ним можна було робити все: лазити по деревах, летіти на велосипеді з гірки, залізти ногами в калюжу після дощу”, — ділиться донька.
Зранку 24 лютого 2022 року чоловік попросив дружину виїхати з донькою за кордон. Лише згодом Наталія дізналась, що того ж дня він приєднався до ЗСУ. Тарас Шевченко із позивним “Барс” служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді, був командиром третього кулеметного відділення роти вогневої підтримки. Брав участь у боях на Бахмутському напрямку.
“Востаннє Тарас подзвонив мені 16 липня о 20.39. То була найважча розмова. Пояснював, що я маю робити, якщо з ним щось станеться, — крізь сльози пригадує Наталія. — Просив не повертатись до України аж до закінчення війни, дбати про маму, яка самотужки виховала його й молодшу сестру. А ще — бути сильною і берегти донечку”.
18 липня Марія раптом почала кричати від страшенного болю в голові й тілі. А тоді сказала: “Татові дуже боляче”. Саме того дня Тарас Шевченко зник безвісти в селі Покровське на Донеччині. “Командир сказав, що в тому бою загинули всі. Але припустив, що, можливо, хтось дивом і вийшов. От ми й сподівались на диво! Я зверталась скрізь — у міжнародні організації, до волонтерів, — зауважує дружина. — Згодом з’явилась інформація, що Тарас у полоні — в Оленівці. 990 днів ми вірили й сподівались, що він живий. За цей час я призвичаїлась переглядати списки й фото загиблих воїнів, хоч це дуже важко”.
Доньці Марії часто снилось, як тато повертається додому під час цвітіння дерев. І цьогоріч на початку квітня родину Тараса Шевченка повідомили: аналіз ДНК показав збіг даних загиблого воїна з мамою й донькою. Боєць загинув від численних осколкових поранень. “Його біль і відчула донечка”, — мовить Наталія.
Дев’ятого квітня 41-річного сержанта Тараса Шевченка поховали в рідному Каневі. Він повернувся додому, коли квітли дерева. Як і наснилось Марії...
“Тато навчив мене йти за своїми мріями, відстоювати власну думку, наполегливо здобувати знання. Я завше пам’ятатиму кожну мить, проведену з ним”, — запевняє 14-річна дочка. Віднедавна вона почала вчитись у музичній школі — неспроста ж батько подарував дівчині синтезатор.
До слова, рідні отримали диплом Тараса про вищу освіту, який він захистив, будучи в окопах.
Наталія Шевченко приєдналась до ініціативної групи, яка шукає інформацію про зниклих безвісти бійців, зустрічає полонених після обміну. “Торік у червні зник безвісти мій брат Юрій, який також пішов на війну добровольцем, — каже співрозмовниця. — Тож мій важкий шлях ще триває. А сил й енергії набираюсь на станції техобслуговування, яку відкрив коханий. Планую продовжити його справу”.
