Старшій донечці Володимира Паламаренка — 10 років, найменшій — лише дев’ять місяців. Дружина померла після її народження. Маля народилося передчасно та досі потребує медичного нагляду. Володимир, який до того понад рік був на війні, повернувся і заопікувався старшими дітьми. Нещодавно благодійники придбали для родини будинок ближче до обласного центру.
“Моїх тата і маму позбавили батьківських прав. Ми з братом виросли в інтернаті у Миколаївській області. Потім я працював будівельником на Одещині і в Києві. Зі своєю майбутньою дружиною Веронікою познайомились під час відпочинку на морі. Вона, як з’ясувалося, виховувалась у дитячому будинку. У нас було багато спільного з коханою — непросте минуле, однакові погляди. І мрія — про велику дружну родину, — розповідає 35-річний Володимир Паламаренко. — Невдовзі ми побрались, оселилися в селі Буда-Орловецька на Черкащині. Я влаштувався у лісгосп, працював на зрізанні дерев. Народилася донечка Евеліна, через рік — Микита (йому тепер 9 років), Назар (8 років), потім Віктор (5 років), Максим (3 роки). У розпалі війни я пішов на фронт добровольцем. Дружина змирилася з моїм вибором, адже я хотів захищати свою родину. Був солдатом в саперному взводі, отримав нагороду за успішне виконання бойових завдань. Служив рік і чотири місяці, здебільшого на Донеччині”.
А потім Вероніка знову завагітніла. Пара чекала на донечку. Проте на початку березня 2025-го жінка захворіла. “Вже у важкому стані дружину забрали до лікарні з двостороннім запаленням легень, — розповідає співрозмовник. — Щоб врятувати дитину, лікарі екстрено провели пологи. Ельвіра народилась 15 березня передчасно, важила 1550 грамів. Навіть не знаю, чи бачила дружина донечку... Вероніку намагалися врятувати, вона була під апаратом ШВЛ. Та 17 березня коханої не стало”.
Втрату дружини Володимир переживав важко. “Були певні моменти слабкості, думав, що не виборсаюся, — каже чоловік. — Молився, щоб Бог врятував Ельвіру. І вона вижила. На війну я не міг повернутися, тепер маю бути поруч із дітьми”.
Спершу з малечею ветеранові допомагали сусіди й куми. Влітку про його історію дізналися волонтери.
“Доки ми не втрутилися, батько-вдівець жив на 12 тисяч гривень державної допомоги, — зауважує Світлана Пащенко, депутатка міської ради у Городищі, голова ГО “СвітлО”. — Найменша дитина тоді була в лікарні. Відвідали її, допомогли всім потрібним їй та старшим діткам. Робили це неодноразово, хоча Володимир ніколи не просив про допомогу. Оскільки він раніше служив і мав високу заробітну плату, то виплати як малозабезпеченій родині їм уже не давали. Місцева влада, на жаль, не допомагала. У Буді-Орловецькій тоді мешкало десь 80 осіб із 200 зареєстрованих. Зв’язку практично нема, бо горбиста місцевість. Лікар приїжджав раз на тиждень. Дітям щодня доводилося долати 24 кілометри до школи й садочка. У будь-яку погоду йти пішки до дороги, де проїжджає спеціальний автобус. Маленька Ельвіра потребувала постійного меддогляду, особливо у перші місяці, бо в неї були судоми. На допомогу прийшла Анастасія Дем’яненко (з її сім’єю Паламаренки дружили), яка втратила на війні чоловіка. Маючи трьох діток, стала для Ельвіри патронатною мамою. Це приклад людяності, доброти, щиро захоплююся цією жінкою”.
Співрозмовниця каже — всім серцем прикипіла до багатодітної родини і на власні очі побачила, як сильно діти люблять батька.
“Пригадую, як ми прийшли провідати сім’ю і Максимко не відходив від тата — тримав за руки й тулився до нього, — каже пані Світлана. — Діти сперечалися за татову увагу й навіть найбільший шматок піци віддали саме йому. А Евелінка попросила про рюкзаки для братиків. Бо навчальний рік скоро, а носити книжки й зошити не було в чому. Тому ми оголосили збір і закрили цю потребу завдяки небайдужим. Потім взялися допомагати родині із новою хатою. Придбати для Паламаренків будинок у селі Білозір’я за 1 мільйон 365 тисяч гривень допомогли благодійні фонди у співпраці з обласною адміністрацією. У 2025 році тато з дітьми зустріли Різдво у новому домі. Для старшої доньки є окрема кімната, хлопці житимуть в іншій. Також оформлюємо документи, щоб родина могла отримувати всі виплати, діти були забезпечені безплатним харчуванням у школі двічі на день, а не раз, як раніше”.
Тепер Володимир Паламаренко звикає до життя у новій оселі. “Вода проведена, газ є. Збираю документи на пільги в оплаті комунальних послуг. Найближчим часом хочу зробити санвузол, щоб малі могли купатися, — каже багатодітний батько. — З дітками даю собі раду. Вмію заплітати косички старшій доньці, варити, хоча Евеліна вже й сама береться. Донечка захоплюється малюванням, каже, що мріє стати художницею. Хлопці вільний час присвячують футболу, дуже активні. Запишу їх у селі в секцію футболу та тхеквондо. Після канікул діти підуть до місцевої школи й садочка. До Ельвіри постійно їжджу. Вона вже набрала вагу, гарно їсть. Судоми минули, але ще є проблеми, Анастасія носить малу в інклюзивний центр, вдячний їй за турботу. Коли стане трохи легше, заберу доньку. Мрію, щоб мої діти росли здоровими, здобули гідну освіту. Зроблю все для цього. Уже шукаю роботу. Вероніку ніхто не поверне, тому тепер мушу жити за двох і дарувати дітям подвійну порцію тепла, турботи та любові. Мені нелегко, але вірю: якщо Господь дав цей шлях, мушу його гідно пройти”.
