Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не роздумуючи пішов до війська. Ще й взяв із собою безпілотника. Адже в мирному житті працював на агрофірмі й використовував дрони для обприскування полів.
Андрій Гуль народився в Івано-Франківську. Навчався в ліцеї №5 з поглибленим вивченням німецької мови. Мав багато друзів, з якими ще у 12 років захопився стрибками на трюковому самокаті та спеціальному велосипеді ВМХ. Згодом юнак приєднався до “Пласту”. А закінчивши 9-й клас, вступив до аграрного коледжу на спеціальність “ведення фермерського господарства”. Мріяв про власну справу, пов’язану з агродронами, а ще — про великий родинний горіховий сад.
Після строкової служби Андрій з допомогою батька купив безпілотника, закінчив спеціальні курси в Києві й працював в одній з агрофірм. “Ця робота була відповідальною, адже агродрон тоді коштував близько мільйона гривень. Та й треба було вставати вдосвіта, їздити полями, — розповідає батько воїна Ростислав Гуль. — Але синові ця робота дуже подобалася”.
Велика війна застала родину Гулів у рідному місті. Батько Ростислав подався у військкомат. Наступного дня там же був і Андрій — із власним невеличким безпілотником. “Як колись козаки до війська йшли зі своїми шаблями, так і мій син пішов зі своїм дроном”, — зауважує.
Служив Андрій у 78-му батальйоні 102-ї окремої бригади тероборони імені полковника Дмитра Вітовського. Мав позивний “Штерн”, що в перекладі з німецької означає “зірка”. “Ми познайомилися у військкоматі, — згадує Роман Мазур, побратим воїна. — Андрій вразив мене щирістю, відкритістю, бажанням допомагати. Знаєте, у нього була неймовірна усмішка, якою він міг, здавалося, розтопити будь-яке серце. Це був хлопець-сонечко!”
Батько і син служили в одному батальйоні, який дислокувався неподалік Гуляйполя, що на Запоріжжі, але в різних взводах. Тому бачилися зрідка, але телефонували один одному. “Андрій був майстром обслуги міномета. Тобто допомагав виставляти міномет і закидав міну в ствол, — пояснює пан Ростислав. — Працював і з дроном, коригуючи вогонь”. А побратим додає: “Він не втратив жодного БпЛА, хоча вони на фронті — витратний матеріал”.
...Це сталося 3 лютого 2023 року. “Син зі своїм командиром взводу, лейтенантом Василем Стефанишиним, були неподалік позиції, — каже Ростислав Гуль.— Почався танковий обстріл”. Снаряди розірвалися за кілька метрів від воїнів, вони загинули миттєво. Позиція взводу батька була за 900 метрів. Він навіть чув ці постріли. “Мені було неймовірно важко сказати дружині, що сина вже немає”, — з болем згадує батько.
Поховали Андрія Гуля на Алеї Героїв в селі Чукалівка. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня та найвищою пластовою відзнакою “Залізний хрест”. Нещодавно на фасаді ліцею, де він навчався, відкрили меморіальну таблицю. У пам’ять про сина батьки мріють посадити горіховий сад...
