У мирному житті він працював в IT-сфері. Тож на фронті побратими дали йому позивний “Айтішник”. На жаль, свого третього сина Дмитро встиг потримати на руках лише кілька разів...
“Коханий родом із Бердичева. Ще як був малим, онкологія забрала батька, тому він добре знав, як це важко — рости без тата, — розповідає дружина воїна Юлія Щербина. — Закінчивши школу, Дмитро вступив до Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, навчався на природничо-географічному факультеті. Там ми й познайомилися. Я була вже на другому курсі, а чоловік — на першому. Жили в одному гуртожитку, мали багато спільних зацікавлень, а восени 2008 року почали зустрічатись. Дмитро підкорив своєю турботливістю, ніжністю, він любив жартувати. А згодом став чудовим батьком. Нашому найстаршому синові Ігореві нині тринадцять, Маркові — п’ять, а Данилові — лише рік. Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що то не його, і пішов в IT-сферу”. З розповіді дружини, у перші дні великої війни Дмитро завіз її з дітьми до батьків у Хмільник, а сам повернувся у Вінницю. “Тоді до військкомату були черги, чоловіка не брали на службу, бо не мав військового досвіду, не служив строкову, — каже Юлія.— То він чергував на блокпостах, машиною по області возив допомогу хлопцям. Навіть роботу кинув, бо чекав, коли його заберуть до війська. І таки дочекався. 7 грудня 2022 року чоловіка мобілізували”.
Дмитро Щербина став до лав 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Служив у підрозділі “Аластор” оператором дронів — складав, ремонтував, перепрограмовував їх, запускав. Брав участь у бойових діях на Харківщині, Донеччині. “Під час одного з механізованих штурмів чоловік з побратимами зупинив і знешкодив аж дев’ять одиниць ворожої техніки — танки, БТРи, мотолиги, САУ”, — зауважує дружина.
Дмитро врятував життя не одному бойовому побратимові. Серед них і Володимир Вовк. “Це було на Авдіївському напрямку. Після прильоту з “Граду” я дістав важкі уламкові поранення. Стікаючи кров’ю, доповз до бліндажа, де Дмитро надав мені допомогу — наклав турнікет і перев’язав рани, — каже Володимир. — На жаль, через пів року мій рятівник загинув. Знаєте, Дмитро був хороший дронар, а ще — чудовий водій. За кермом бойового пікапа він літав, наче пілот винищувача, завжди і всюди встигав. Не одну сотню кілометрів ми проїхали разом, в темряві, під обстрілами, оминаючи вирви від мін і кратери від КАБів”. За життя молодший сержант Щербина був нагороджений “Хрестом пошани”, а посмертно — орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Дружина додає — всіляко підтримувала чоловіка, допомагала закривати збори. І щиро вірила, що лихо омине їхню щасливу родину. “За два місяці до загибелі чоловіка народився Данилко. Він встиг побачити його, поносити на руках, але хрестин уже не дочекався, — із сумом каже Юлія. — Востаннє я чула голос Дмитра вранці 20 січня минулого року. Того ж дня він загинув у Мирнограді. Вийшов з укриття, щоб запустити дрон, і в цей момент по позиції вдарила ворожа артилерія. Поранення виявилися фатальними. Поховали чоловіка на Сабарівському кладовищі у Вінниці. Приходимо до нього із синами щотижня й приносимо каву, Дмитро її дуже любив. До речі, після загибелі чоловіка я вирішила продовжити його справу — програмувати дрони. Тож нині відвідую курси”.
