На захист рідної країни Олександр Федорович став у січні 2023 року. За словами побратимів, він був дуже мужній воїн.
“Саша народився у Горлівці. Та згодом наша родина переїхала у село Рацеве на Черкащині, — розповідає сестра воїна Вікторія Єфименко. — Він чудово грав у шахи, брав участь у різних турнірах і посідав призові місця. Одразу після школи брат став працювати на будівництві, а згодом вивчився у Черкаському державному технологічному університеті на інженера, влаштувався у відому компанію. Став справжнім професіоналом. Під його керівництвом бригади будували футбольні та волейбольні майданчики, бігові доріжки, тенісні корти по всій Україні. Брат дуже вболівав за наше село. Організував тут футбольну секцію для дітей, допомагав зводити спортивний майданчик”.
Був щасливий Олександр і в особистому житті. Свою дружину Катерину знав давно, бо з однієї громади. Але їхні шляхи перетнулися щойно навесні 2020 року.
“Я виховувала двох синів — семирічного Максима і дворічного Дмитрика, — каже дружина воїна Катерина Федорович. — Сашко не раз казав, що хотів би велику родину. Він дуже любив дітей, мав до них особливий підхід. У 2021-му ми одружилися, народився наш спільний син Володимир. Я була кохана і щаслива. Не раз казала Сашкові: “Ти до мене наче янголом з неба спустився, мені тебе сам Бог послав”. Так, Сашу мені Бог послав. Але він же його у мене і забрав...”
За словами дружини, коли почалася повномасштабна війна, чоловік рвався на фронт. Навіть пройшов медкомісію, не згадавши у військкоматі, що є багатодітним батьком. Але охочих служити тоді було багато, тому йому казали чекати дзвінка.
“Саша категорично не хотів прикриватися дітьми, — додає Катерина. — Тому, коли йому подзвонили з військкомату 13 грудня 2022 року, у день народження нашого наймолодшого сина, він зібрався і поїхав. Не чекаючи повістки. У січні 2023-го його мобілізували у розвідувальну роту 38-ї окремої бригади морської піхоти. Взяв собі позивний “Чигирин”. Адже наше село недалеко від цього славетного міста, яке колись було серцем Гетьманщини. Звісно, я дуже за нього хвилювалася. Але коханий завжди заспокоював: “Катрусю, все буде добре”.
Свого чоловіка Катерина востаннє бачила 16 липня 2023-го. Олександра відправили по автомобіль для роти у Миколаїв і дозволили заїхати додому.
“У нього були дуже сумні очі. Наче щось відчував, — ділиться дружина. — Та й у моєму серці панувала тривога... Зранку
27 липня коханий написав, що йде на завдання. О 20.05 ще кинув останню есемеску: “Люблю вас, мої рідні”. А опісля — тиша. Через два дні зателефонував командир і повідомив, що Саша загинув поблизу селища Урожайне. Його вбила міна”.
Поховали 33-річного воїна у селі Рацеве. Посмертно Олександра Федоровича нагородили орденом “За мужність” III ступеня. “Раніше місцем спокою й умиротворення були його обійми. А тепер — кладовище, яке стало моїм другим домом. У мене є батьки і діти, але без нього я осиротіла, — із сумом каже дружина. — Хочу, щоб пам’ять про Сашка ніколи не згасла. Тому щороку у вересні, на його уродини, ми проводимо у селі шаховий турнір”.
