У перші дні повномасштабного вторгнення Василь Солтис добровільно вступив до лав Нацгвардії. Він був виважений і терпеливий, лаконічний та розсудливий, згадують побратими. А донька та син пам’ятають його як турботливого батька.
“Тато родом із Радехова, що на Львівщині. В його родині було троє дітей, — розповідає дочка воїна Христина Солтис. — Підлітком він втратив свого батька, тому мати, моя бабуся, виховувала їх самотужки. Вона всю душу вкладала у дітей. Тато з малих років був привчений до роботи, в усьому допомагав своїй неньці. А ще любив техніку, міг годинами “досліджувати” старі радіоприймачі або збирати моделі машин. Завжди мріяв про велику родину, власний дім. І його мрія здійснилася, бо він став чудовим татом для нас із братом”.
Після школи Василь Солтис вивчився на водія, відслужив строкову у прикордонних військах, одружився.
“Увесь вільний час він присвячував мені та брату Маркіяну. І дуже любив землю. Не лише ту, яку потім захищав зі зброєю. А й ту, на якій працював. Його руки знали плуг не гірше, ніж автомат. Після війни тато планував повернутися додому й знову вийти в поле на світанку — почути спів птахів, вдихнути запах землі після дощу, — зазначає дочка. — Але...”
29 березня 2022 року Василь Солтис пристав до війська зі словами: “Хто, як не ми?!” У складі Нацгвардії брав участь у боях на Сумщині та Донеччині (Карлівка, Курахове, Благодатне, Селідове, Покровськ). Був командиром відділення стрілецького взводу. “За час служби мав контузії, важке запалення легень, довгий час лікувався, але повернувся на передову, — провадить далі дочка. — За виняткову мужність і героїзм у 2023 році був відзначений почесним нагрудним знаком “Золотий хрест”. Про пережите на війні неохоче розповідав, ця тема була для тата складною, адже чимало його побратимів загинуло”.
Востаннє Христина бачила батька 19 лютого цього року. А за день до трагічної звістки вони спілкувались телефоном. “Тато загинув 21 березня поблизу села Прозок, що на Сумщині. У нього поцілив ворожий FPV-дрон. Коли я дізналася про це, час ніби зупинився, а всередині все обірвалось, — із сумом каже співрозмовниця. — Шість днів ми чекали на тіло... Минуло вже п’ять місяців, як поховали тата, проте біль не минає. Але разом з тим є і гордість за нього. За те, що не сховався, не втікав, як інші, а став на захист своєї сім’ї та Батьківщини. Саме тому ми створили петицію з проханням посмертно удостоїти його звання Герой України”.
