Він родом із Ковеля. Після школи спершу вивчився на маляра-штукатура-плиточника, а потім ще здобув фах техніка-будівельника. Одружився з коханою Оксаною, молода сім’я оселилась у селі Вербка, виховувала двійко діток. Сергій працював у будівельній сфері. Коли почалося повномасштабне вторгнення, його рідний брат Андрій став на захист країни. А в червні 2023-го, після навчання на полігоні, і він приєднався до лав 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
“Став оператором ПТРК (протитанкового ракетного комплексу). Побратими дали мені позивний “Кум”, адже потрапив до бригади разом зі своїм кумом Анатолієм. У вересні підрозділ направили на Вугледарський напрямок. Ми мали знищувати ворожу бронетехніку, прикриваючи нашу піхоту, — розповідає Сергій Сагаль. — Вночі, наприкінці жовтня, росіянам вдалось об’їхати по мінному полю позицію, на якій ми перебували, і зайти з тилу. Нас оточили, обстрілювали з танка, БТРа, кулеметів і автоматів”.
Воїнам передали, що підкріплення вирушило, але ворожі штурмовики почали закидувати їх гранатами. “Ми навіть голови не могли висунути з окопа, — продовжує “Кум”. — Зрештою росіяни крикнули: “Сдавайтєсь ілі ми вас тут похоронім”. А в нас закінчились набої. Був вибір: загинути чи спробувати вижити в полоні”. Вони обрали другий варіант. Окупанти зав’язали бійцям очі, зв’язали руки й повезли на свою базу, де провели допит: хто, звідки, які війська. Усе знімали на відео.
“Кума повідомила, що Сергій міг потрапити в полон. Її чоловік Анатолій був на іншій позиції і бачив, що там відбувалося, — каже дружина воїна Оксана. — Потім мене сповістили, що чоловік зник безвісти. А згодом з’явилось відео в мережі, як Сергій здавався у полон”.
“ПОПЕРЕДУ НАС ЧЕКАВ КОРИДОР З ВЕРТУХАЇВ”
Тим часом воїна привезли в підвал. “Там нас було 18, — каже Сергій. — Коли на допиті мене спитали про брата, то відповів, що він — бомж. Але росіяни знайшли у своїй базі даних його прописку, ще й назвали бригаду, в якій служить. І змусили записати відео для Андрія. Мовляв, аби мене швидше повернули з полону, він має піти на співпрацю з ворогом. І хоч я попередив, що брат ніколи не піде на таке, довелось виконати вказівку окупантів”. Рашисти зв’язувались з Андрієм Сагалем. Але після того, як стало відомо, що Сергій у полоні, його перевели з передової у тилову частину.
“Протягом двох тижнів у підвалі росіяни нас били весь час, і не лише на допитах. Спускались навіть уночі й казали: “Ми на вас трєніруємся”. Ще й возили на іншу базу, де феесбешники підвішували нас до стелі, лупили гумовими палицями, застосовували електрошокери. Було дуже тяжко, — пригадує воїн. — Давали дві скляночки супу на добу, що більше нагадував підфарбовану воду. Хліба ми не бачили”. 17 листопада “Кума” разом з напарником, десантником і піхотинцем перевезли в донецьке СІЗО. У камері, куди вони потрапили, перебували українські військові, що боронили Маріуполь. Деякі були в полоні півтора року й чекали на суд. “Вони поділились їжею, тоді ми вперше скуштували хліб”, — зауважує Сергій Сагаль.
Невдовзі полонених посадили в автобуси із затемненими вікнами й наказали опустити очі додолу. “Почули гавкіт собак, скреготіння воріт. Зрозуміли, що приїхали в колонію, — каже “Кум”. — Попереду нас чекав коридор з вертухаїв (так називали їхніх охоронців). Коли ми бігли, вони били нас гумовими палицями. Але того їм здалося замало, тож поставили мене й трьох полонених на коліна й ще добряче пройшлись кийками. Потім завели в карцер. Наказали роздягнутись і лягти на підлогу “зірочкою” (розставивши руки й ноги в сторони). І знову почали бити палицями. Після десятого удару я вже не відчував болю, лише лежав і стогнав”. Воїну переламали ребра. Каже: після того несила було ані дихнути, ані порухатись.
“НОГИ ПЕРЕТВОРИЛИСЬ НА СУЦІЛЬНИЙ СИНЕЦЬ”
Полонених завели в душову, наказали поголитись наголо, знову били. Зрештою озвучили правила перебування у карцері: протягом дня можна лише стояти, сідати чи розмовляти заборонено. Попередили: за порушення правил жорстоко битимуть. “Але побиття тривали постійно: і зранку, і під час перезмінки, і ввечері, — каже “Кум”. — Так тривало два тижні. Перед тим, як розприділити по бараках, нас знову завели в душ. Там ми злякались один одного. Бо ноги в усіх були чорні, перетворились на суцільний синець, біліли лише нігті”.
У бараках перебувало приблизно по 80 осіб. Лише тоді полонені дізнались, що потрапили до колонії у місті Кіровське, що на Донеччині. Зранку їх виводили на шикування і змушували співати гімн РФ. Після зарядки повертались у барак. До їдальні й назад йшли маршем, також співаючи російських пісень, які полоненим наказали вивчити. “Можна було ходити на роботу. Тож, аби не залишатись увесь час у бараці, я став двірником — підмітав територію чи розчищав від снігу, так час швидше минав, та й вертухаї тоді не рухали, — пригадує Сергій. — З кожним днем наших полонених більшало. Якщо спершу було три бараки, то за півтора року стало дев’ять”.
Торік у липні полоненим заборонили відвідувати капличку й читати Біблію, заявивши: “Здєсь бога для вас нєт”. Про новини з України вони дізнавались від новоприбулих. “Єдиний раз одному з наших (родом з Вінниці) передали посилку, в якій, окрім листа від дружини, були цукерки, мед, цигарки, печиво. Звісно ж, він поділився”, — мовить Сергій. Зрідка під час допитів комусь з полонених дозволяли подзвонити додому. “Але то була лотерея. Мені жодного разу не пощастило, — провадить воїн. — У вересні нам заборонили виходити на роботу, тож весь час змушені були перебувати у бараці. У мене почали сильно набрякати ноги, доводилось штанини розпорювати, аби вдягнутись. У інших хлопців з’явились виразки на ногах”. Лікарі ж лише змащували рани йодом і казали, що це від нестачі вітамінів. Якось у колонію привезли українських військових, які брали участь у боях за Маріуполь, їх вже засудили до 15 — 25 років ув’язнення. І водночас з’явились чутки, що буде великий обмін полоненими. Тож усі жили цією надією...
Перед Новим роком половину полонених з колонії перевезли в інші “зони”, тож залишилось 600 наших воїнів. “13 квітня цього року серед інших назвали й моє прізвище, відправили “по етапу”, — каже Сергій, — Їхали чотири доби потягом, опинились у Новосибірську — за тисячі кілометрів від України. Там була зона закритого типу, надвір виводили раз на два тижні. Майже весь час ми перебували в камері, дозволялось лише стояти з опущеною головою, схрестивши руки за спиною і мовчати. За нами вели відеоспостереження, тож якщо один порушив правила, били всіх. А порушення — це піднята голова, розмови, стиснуті пальці в кулак”. Їжу приносили в камеру — тарілку супу з води й картоплі, на Великдень дали залитий окропом ячмінь у зернах. Якщо комусь попадалось куряче крильце, то це було за щастя”.
“ОКСАНО, Я ВЖЕ В УКРАЇНІ”
Через 2,5 місяця полонених, які були у важкому стані, почали вивозити. Знову з’явились чутки про обмін. “У мене рана на нозі почала гнити, — пригадує “Кум”. — Якось попросив знеболювальне, то отримав розряд електрошокером... 25 червня мене повели на звірку даних. Наступного дня видали іншу спецовку (не порвану, зі всіма гудзиками), поголили, перевірили, чи немає видимих побоїв. А тоді на відео наказали розповісти свою біографію. “Радуйтєсь, ідьотє на обмєн”, — казали росіяни”. І додали: якщо знову потраплять у полон, то живими звідси вже не вийдуть.
Третього липня 13 полонених колонії привезли на аеродром. “Ми сіли в автобуси й дорогою побачили вказівники: в один бік — Гомель, в інший — Чернігів. Лише тоді повірили, що їдемо додому. Дорогою до Чернігова нас зустрічали українці, тримаючи синьо-жовті стяги. Неможливо було стримати сліз”, — пригадує Сергій Сагаль.
Після обміну йому дали мобільний. “Оксано, це я, — сказав зі сльозами. — Я вже в Україні!” Вона спершу не впізнала голос коханого... Обоє розплакались. Передусім Сергій спитав, чи всі рідні — живі й здорові. Дізнався, що після поранення кума Анатолія демобілізували.
У лікарні воїну діагностували перелом кісток черепа та ребер, ще й проблеми з судинами ніг. “Звідти чоловік подзвонив нарешті по відеозв’язку, — провадить пані Оксана. — Був дуже худий. Але головне, що вижив і повернувся”. Опісля Сергій потрапив на лікування й реабілітацію у Трускавець, туди й приїхали його найрідніші.
“Побачивши його, я на мить заклякла, не могла поворухнутись, — ділиться дружина. — А 17-річна донечка Софія одразу кинулась обіймати тата”. Згодом воїн перевівся у Ковель, відтак щодня бачиться з рідними. “Мрію повернутись у цивільне життя, зайнятись ремонтом будинку й подорожувати разом із сім’єю”, — насамкінець каже 45-річний Сергій Сагаль.
