34-й День Незалежності Україна зустрічає зі зброєю в руках, відбиваючи повномасштабну агресію Росії. Цей день, який ми мали б відзначати з радістю й гордістю, вже дванадцятий рік поспіль стає нагадуванням про гірку ціну, сплачену сучасними захисниками за волю країни.
Незалежність ніколи не давалася нам легко. Багато поколінь українців поклали своє життя та здоров’я заради того, щоб ми мали власну державу. Аналітики кажуть: мати власну державу — велика цінність, бо вона дає народу те, чого неможливо досягти під владою іншої країни. І чимало народів у світі нині мріють про це.
— Мати власну державу — означає бути господарем на своїй землі і самому вирішувати, яким буде твоє майбутнє, — каже історик та політолог Олександр Палій. — Коли країна незалежна, ніхто ззовні не диктує, як нам жити, що вчити у школах чи куди спрямовувати наші ресурси. Це те саме, як мати власний дім: ти сам його облаштовуєш, захищаєш і передаєш своїм дітям. Незалежність — це не лише прапор і гімн, а право жити вільно та гідно на своїй землі.
Народ, який має власну державу, сам вирішує, якою буде його мова, освіта, культура, система управління — без примусу ззовні. Держава створює умови, щоб національна культура, традиції та історія передавалися наступним поколінням, а не розчинялися в культурі іншого народу. Уряд діє в інтересах громадян, а не виконує чужі накази. Держава самостійно визначає свою закордонну політику та союзників. У незалежній країні армія та правоохоронна система діють заради оборони свого населення, а не в інтересах окупанта. Питання виборів, законів, розвитку держави — у руках громадян. Це дає шанс будувати майбутнє, а не пристосовуватися до чужих планів.
— Справді, історія показує, що повноцінне життя, розвиток та майбутнє нації може забезпечити тільки власна держава, — наголошує історик, завідувач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини у Національному університеті “Львівська політехніка” Іван Хома. — В іншому разі нації приречені на асиміляцію, занепад або зникнення з карти світу. І це ми дуже добре розуміємо, адже пережили у своїй історії періоди асиміляції, депортації та геноциду.
— Мати власну державу — це великий історичний успіх і досягнення для народу, — додає провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, кандидат історичних наук Андрій Іванець. — Ця як виграти “джекпот” у лотерею, але ціна значно вища. Адже за державність доводиться платити великими зусиллями та кров’ю. Наявність державних інституцій дає можливість істотно зменшити або й уникнути людських та інших втрат. На жаль, українці добре знають це із власного досвіду. За якихось дванадцять-тринадцять років після окупації УНР комуністичний режим з центром у Москві найжорстокішим чином — голодом — цілеспрямовано знищив мільйони українців. Після геноциду Наддніпрянщина була надовго знекровлена, а українська Кубань переважно русифікована.
— Нині Росія знову вчиняє проти України найтяжчі злочини й завдає болючих втрат, але реалізувати свої геноцидні наміри знищити українську державність та націю не здатна, — провадить далі Андрій Іванець. — Головна перепона для цього — українські держава і громадянське суспільство. Звісно, сучасний державний механізм потребує модернізації, але навіть у такому стані він зумів значною мірою виконати захисну функцію від ворога, що багатократно переважає нас збройно, фінансово й чисельно.
Значення власної держави стає особливо виразним у часи кризи міжнародних відносин, яку світ переживає нині. Українці є середнім за чисельністю народом, держава якого займає одну з найбільших територій у Європі, і мають це чітко усвідомити. На доказ тези про те, що мати власну державу — це успіх, наведу одну показову цифру. У світі сьогодні проживає приблизно 2000 народів, а держав лише 200.
— Які народи у світі нині мріють про власну державу?
● А. Іванець:
— Точну кількість народів, які прагнуть власної держави, назвати складно, але їх чимало. Деякі, як-от курди, розділені між кількома державами та зазнають дискримінації. Прагнення до незалежності проявляється по-різному — від парламентських дебатів до збройної боротьби. У Каталонії (Іспанія), наприклад, проводили референдум, однак більшість каталонців не підтримала відокремлення. У недемократичних країнах частина народів обмежена у правах, як-от уйгури чи тибетці в Китаї. Не завершився розпад й імперської Росії — на певному історичному етапі можуть повернутися до ідеї незалежності або її підтримати казанські татари, башкири, чеченці, черкеси, якути тощо.
— Чому українці впродовж своєї тисячолітньої історії не раз втрачали власну державність?
● І. Хома:
— Втрата державності у ХIV — XV століттях була зумовлена руйнацією зв’язків між Галицьким, Волинським, Київським, Переяславським та Чернігівським князівствами, які би сприяли спільному вирішенню внутрішніх і зовнішніх політичних й економічних проблем. Кожен самостійно втриматись у тогочасних геополітичних умовах не міг. Козацькі еліти після створення Гетьманщини у 1649 році й смерті Богдана Хмельницького продемонстрували свою державницьку незрілість, поринули у вирішення власних соціально-економічних справ. Доба 1917 — 1921 років також показала недосвідченість національних сил, які в теорії знали, як відродити УНР та ЗУНР, але на практиці були погано готові до побудови соборної України.
● А. Іванець:
— Насправді проголошення на постімперському просторі незалежності Української Народної Республіки у 1917 — 1918 роках було великим успіхом. Попри недоліки тодішньої української демократії та помилки у державотворенні, українці досягли майже неможливого. На початку 1917 року на Наддніпрянщині не було навіть українських шкіл і газет, а за рік постала самостійна УНР, яку почали визнавати інші держави. Мало кому з народів колишньої імперії Романових-Гольштейн-Готторпів вдалося досягнути міжнародного визнання їхніх держав. Цікаво, що Україна у 1918 році проголосила свою незалежність раніше, ніж Польща, Литва, Латвія, Естонія, Білорусь, Грузія, Азербайджан чи Вірменія.
У момент розпаду Австро-Угорщини українці на заході України створили Західно-Українську Народну Республіку, яка одразу взяла курс на об’єднання з Великою Україною. У січні 1919 року УНР і ЗУНР утворили Соборну і Самостійну УНР. На жаль, тоді вберегти єдність і незалежність не вдалося — вже у 1919 році УНР змушена була боротися на декілька фронтів (Росія, Польща, Румунія, Антанта, ворожі отамани) без будь-якої зовнішньої підтримки.
Про причини втрати незалежної державності України з 1920-х років нині активно дискутують. Частина науковців та політиків вказує на внутрішні чинники: міжпартійну та міжособистісну боротьбу, внутрішні заворушення, помилки у військовому будівництві, несконсолідованість суспільства тощо, інші — на зовнішні, як-от відсутність міжнародної підтримки. Ймовірно, була комбінація тих і тих причин, а зовнішні відіграли ключову роль.
У березні 1939 року закарпатці проголосили незалежність Карпатської України, яка мала власні інституції, символіку та військо. На жаль, щойно створена держава була втоплена у крові Угорщиною і Польщею. Спробу відновити Українську державу в червні 1941 року у Львові зірвав терор Третього Рейху.
У 1991-му українцям вдалося в умовах кризи СРСР мирно відновити свою державність, використавши структури УРСР — квазідержави, яка виникла як вимушений компроміс між російськими більшовиками та українським національним рухом.
— Період незалежності України з 1991 року — це період відродження та становлення української нації, боротьба українського народу за незалежність держави від колоніального російського впливу, — додає громадський діяч, представник Крайової ради українців Криму Андрій Щекун. — Ми бачимо, що й нині — вже у військовому форматі — триває битва за українську мову, за українську культуру, за українську Церкву, за українську економіку, за українську внутрішню та зовнішню політику. І ми маємо вистояти, звільнитися з російського полону. Бо знаємо, що стається, коли втрачаємо державу.
