У XXI столітті, коли світ говорить про технології та комфорт, поряд із нами існує інша реальність — реальність, в якій батьки та 11 їхніх дітей не живуть, а виживають. У таких умовах опинилася сім’я Головасюків.
43-річна Тетяна Головасюк живе у селі Соболівка вже 20 років. Вона вийшла заміж за місцевого парубка і прийшла сюди за невістку. Згодом у подружжя народився первісток. 11 лютого найстаршому синові виповниться 20 років, а найменшій дитині лише три.
“Спершу ми з чоловіком поселилися у малесенькій колгоспній хаті. Прожили там близько десяти років, — розповідає пані Тетяна. — Та коли дітей стало більше, свекор віддав нам свою, трохи більшу хату. Тепер старший син переїхав жити у той колгоспний будинок, а ми всі мешкаємо тут”.
За словами пані Тетяни, у хаті є кухня, дві невеликі кімнати та маленький передпокій. “Вона дерев’яна, стара, їй, мабуть, років 60 — 70, з вікон дме, — каже жінка. — Опалюємо дровами, чоловік сам їх заготовляє, ніхто нам не привозить. Хата дуже мала, місця не вистачає. Дитяча кімната — найбільша, площею десь 4 на 4 метри. У кімнаті чотири ліжка. Тут сплю я і дев’ятеро моїх дітей. Найменший, 3-річний Андрій, не може спати без мене — кричить “мама моя” і не відпускає, не засинає без мене, хоча в рік уже сам їв з ложечки. А п’ятирічний Назар спить із татом. Чого не вистачає насамперед, то це ліжок, шаф, ковдр, килимів, щоб у ноги було трохи тепліше. У дитячій кімнаті є телевізор і шафа. Загалом на всіх дітей у нас лише дві невеличкі шафи. Але, звісно, найбільше потрібен просторіший будинок”.
Жінка запевняє, що зверталася до місцевої влади по допомогу: “А там нам відповіли: можете й у цій хаті ремонт зробити та жити. Але ж вона дуже маленька, нам тут тісно. У селі є більші хати, та вони продаються. Нам обіцяли, що можна буде жити у приміщенні колишнього медпункту, ключів, проте, так і не дали. Там велике приміщення — нам би підійшло”.
У родині Головасюків шестеро синів і п’ять доньок “Ярославу — 19 років, Софії — 17, Каті — 15, Юрію — 14, Толику — 12 (ось-ось буде), Кості, хлопчику з інвалідністю, — 10, Ані — 9, Лесі — 8, Аліні — 7, Назарчику — 5 і Андрійкові — 3 роки, — перелічує діток пані Тетяна. — Мій день починається з розпалювання плити. Тільки встала — одразу йду готувати їсти. А вибір у нас невеликий. От сьогодні на сніданок смажила дітям картоплю. На обід буду варити плов — одразу у восьмилітровій каструлі. Загалом готую супи, каші, гречку, рис, картоплю варю або смажу. М’ясо чи ковбаса в нас дуже рідко”. Сім’я тримає невелике господарство — чотири кози, десять курей і три качки.
Скріншот з відео А. Сохацького
“Отримую допомогу на дитину з інвалідністю — 3300 гривень і ще 5000 гривень “дитячих”. Разом виходить 8300 гривень на місяць, — підраховує співрозмовниця. — Та хіба це гроші для такої великої родини? Просто виживаємо. Йду в магазин, беру продукти “під запис”. Приходять соціальні виплати — плачу, а далі знову записуюся “на хрестик”. І так по колу. Новий рік взагалі не святкували — не було з чого готувати. Так само і Різдво. А на день народження сина, яке днями, свекруха спече торт — так і відсвяткуємо. Вдома діти обходяться без цукерок. У школі давали подарунки на зимові свята, то вони хоч трохи поласували солодощами”.
Роботи в селі, розповідає пані Тетяна, немає, щоб чоловік міг влаштуватися. Нині ні мати, ні батько не працюють. “Я б пішла, але дитина з інвалідністю — мушу доглядати, — пояснює. — Наприклад, могла б влаштуватися на ферму: колись мала такий досвід, і корів доїла, і свиней порала. У сусідньому селі на фермі платять 10 — 12 тисяч гривень. Але мушу бути вдома з сином. У державні інтернати його брати не хочуть, а на приватний у нас немає грошей”.
Удома залишається також трирічний хлопчик. Тим часом п’ятирічний Назар уже ходить у садок, старші діти — до школи. “О 7.40 їх забирає шкільний автобус, а повертаються після 16.00, — розповідає пані Тетяна. — Дякувати людям, принесли багато одягу для дітей, а зі шкільним приладдям допомагає пастор із тутешніх околиць. Загалом у нашій сім’ї на всіх — лише два телефони. Один тітка купила Каті, а другий ми якось самі придбали й дали Софії. Інші діти теж дуже хочуть мати мобільники”.
До розмови долучається 15-річна Катруся. Спершу скромно каже, що має все потрібне. Але, трохи подумавши, признається: “Мрію про власну кімнату”. Поруч увесь час крутиться п’ятикласник Толик. “А я хочу мати свій телефон. Інколи прошу в Каті, але вона не дає, — скаржиться хлопчина. — А ще хотілося б з’їсти шаурму. Якось куштував її в Брусилові. Гроші сам заробив — дрова рубаю людям”.
На закиди про безвідповідальність і запитання, навіщо стільки народжувати дітей, якщо немає можливості їх утримувати, пані Тетяна відповідає прямо: “Аборт — це великий гріх. Ніколи б такого не зробила. І залишити дітей у пологовому — теж гріх”.
Валерій Терещук, староста села Соболівка, запевняє, що громада постійно підтримує багатодітну родину. “Але проблема в тому, що батьки не займаються належним вихованням і утриманням своїх дітей. Відколи народилася у них перша дитина, батько ніде не працював. Ну хіба ж так можна? Хто справді хоче працювати, той знайде роботу, — переконаний староста. — У сусідньому селі є повно роботи на фермі, влітку можна пасти худобу. Чоловік здоровий, але коли опівдні він лежить накритий покривалом з головою — то вибачте мені... Звісно, діти ні в чому не винні, але батьки повинні бути відповідальнішими, а не просто жити за рахунок “дитячих” виплат”.
Також староста пояснює, чому родині не надали приміщення колишнього фельдшерсько-акушерського пункту: “Площа там велика. Але будинок потребує серйозного ремонту, а не косметичного. У приміщенні немає комунікацій — ні газу, ні води. На це все потрібні кошти. До того ж фельдшерський пункт — біля обласної дороги. Якщо дитина вибіжить на трасу — буде трагедія. Хто за це відповідатиме?!”
“Громада раніше пропонувала родині інший будинок — з кращими умовами, але вони відмовилися... Є фахівець із соціальної роботи, який регулярно відвідує цю родину. Під час перевірок бачимо, що продукти харчування у них є, в хаті більш-менш прибрано, діти відвідують школу. Якоїсь безпосередньої загрози для них немає, тож і підстав для вилучення із сім’ї — також”, — зауважує Вікторія Кужель, працівниця служби у справах дітей Брусилівської селищної ради.
