Народний артист, лауреат Шевченківської премії, Герой України... Він мав чимало почесних відзнак та “регалій”, а головне — шалену популярність. Без пісень, які виконував Дмитро Гнатюк, сьогодні неможливо уявити українську естраду. 28 березня легендарному співакові виповнилось би сто років.
— До цієї дати в консерваторії, де багато років Дмитро Михайлович викладав, організовують вечір пам’яті, а в Національній опері пройде “Аїда”, яку він свого часу поставив, — каже “Експресу” син зірки Андрій Гнатюк. — Зберемося й ми в тісному родинному колі, щоб пом’янути батька. Його день народження зазвичай так і відзначали — у товаристві рідних, друзів, колег. Найголовніше тут були не подарунки, а щире спілкування. Не обходилося, звичайно, і без пісень.
— А їх у репертуарі Дмитра Гнатюка була ціла вервиця!
— Так. Можна згадати хоча б “Два кольори”, “Рідна мати моя”, “Ясени”, “Черемшина”, “Летять, ніби чайки”, “Києве мій”, “Чорнобривці”, “Вівці, мої вівці”... Остання — дуже стара й він завжди любив її виконувати. Може, тому, що сам у дитинстві був пастушком. (Усміхається). Кожна з цих пісень — справжня перлина. Що й не дивно, адже батько дуже ретельно підбирав репертуар. І коли потім співав ту чи іншу річ, вкладав у неї всю душу...
До слова, коли його запрошували кудись з концертами, майже ніколи не відмовлявся. Не важливо, де треба було виступити — на великій сцені в обласному центрі чи в будинку культури або взагалі у клубі в селі. Часто їздив на рідну Буковину — любив виступати у Чернівцях, а також в інших містах Західної України. Без співу батько просто не міг жити! І це не перебільшення. Так дійсно було.
— Як відомо, він багато гастролював за кордоном. А яка з країн була найекзотичнішою?
— Тато об’їздив майже пів світу. Якщо десь не виступав, то лише у Південній Америці. А так — усі держави Європи, потім — Сполучені Штати, Канада, Японія. Навіть дістався Австралії та Нової Зеландії, де турне тривало два місяці. Тоді Дмитро Михайлович дав майже 60 концертів! До речі, йому не раз пропонували залишитися за кордоном, але щоразу відмовлявся. Уже через тиждень гастролей відчував ностальгію за домом і рахував дні до повернення в Україну.
— З тих закордонних поїздок батько привозив вам якісь презенти? Тоді ж був час суцільного дефіциту...
— Пригадую, одного разу тато відлітав до Америки й запитав, що мені звідти привезти. Я, недовго думаючи, випалив: “Джинси!” Це були шістдесяті роки й у нас вони тільки входили в моду. Уявіть мою радість, коли невдовзі омріяна річ опинилась у моїх руках. Джинси були справжні — ковбойські, з такими півколами між ногами. До того ж з дуже міцного та якісного котону. Їх можна було обперти об стінку й вони би стояли. (Сміється).
— Цікаво, він якось оберігав свій голос чи особливо не переймався?
— Батько ніколи не курив (до слова, я також не маю цього потягу), а щодо спиртного, то міг перехилити чарку за святковим столом. Проте я ніколи не бачив його напідпитку. Такого не було. Він узагалі вів здоровий спосіб життя: зранку міг зробити легку зарядку, а ще любив плавати. Частенько їздив на курорти, де було море, сонце й чисте повітря. Останнє, вважав, дуже важливе для голосу.
— Чисте повітря було, мабуть, і на дачі. Дмитро Михайлович за містом більше відпочивав чи господарював?
— Він дуже любив доглядати сад. Коли ми тільки отримали цю ділянку, там нічого не росло. Тож батько привозив з різних куточків України деревця. Причому це були саджанці хороших сортів, які брав на науково-дослідних станціях. Тож у нас завжди були чудові врожаї. Іноді яблук, зібраних на “фазенді”, вистачало з вересня до травня. (Усміхається). У нас росли і черешні, і виноград... Татові справді подобалося поратися по господарству.
— Скільки він прожив у шлюбі з Галиною Макарівною?
— Майже сімдесят років. Знаєте, між подружжям можуть виникати різні ситуації й навіть конфлікти. Тож тато з мамою могли, звичайно, трошки погиркатися. Але маю віддати належне: я ні разу не бачив, щоб вони по-справжньому лаялись. Тобто завжди вміли стримувати свої емоції. Не знаю, може, це все відбувалося, коли мене не було поруч. (Усміхається). Проблеми, що виникали, батьки вирішували спокійно. І за це я їм дуже вдячний.
— Дмитро Гнатюк був довгожителем і навіть зустрів 90-ліття. А до ста років не мріяв “дотягнути”?
— Ні, він такого “зобов’язання” не брав. Зрештою, ніколи не порушував тему смерті. Знаєте, як буває у літніх людей, які кажуть: “Це вже все, ми скоро помремо...” У тата подібних настроїв не спостерігалося. Він завжди був життєлюбом. Проте з початку 2016 року почав дуже хворіти. Завжди мав проблеми з ногами, страждав від варикозу, а тут розвинувся тромбоз. Це фактично й стало причиною смерті... Він прожив дуже насичене та цікаве життя, взявши від нього, на мою думку, все, що було можливо!
