Будинок у гірському селі Хімчин на Івано-Франківщині кияни Катерина та Дмитро купили майже спонтанно — побачили оголошення і поїхали на оглядини. А невдовзі змінили квартиру на 14-му поверсі на стару хатину в Карпатах.
Катерина працює HR-фахівчинею, Дмитро — IT-спеціалістом на підприємстві критичної інфраструктури. Зі слів жінки, подружжя спершу планувало придбати будинок неподалік Києва. У них дві квартири, тож, продавши їх, могли дозволити собі таку покупку. Та дві угоди зірвалися. Тоді Катерина вирішила пошукати житло в Косівському районі.
“Випадково натрапила на оголошення про продаж будинку за три тисячі доларів, — каже 36-річна Катерина Светлакова. — Побачили ціну і вирішили — треба брати. Хата стоїть у нетуристичній частині села, у кінці вулиці, до неї й повноцінного під’їзду немає. Але ця місцина нам дуже сподобалася”.
● Катерина Светлакова та Дмитро Маслюк.
Угоду оформили 28 квітня 2024 року. А остаточно переїхали 24 червня. У хаті дев’ять років ніхто не жив — потрібен був ремонт. Проблемою стала і вода. Через спеку й посуху стара криниця майже пересохла, а після її чищення вода пропала зовсім. “Доводилося брати воду у сусідів або ходити по неї до потічка за триста метрів від дому, — згадує Катерина. — Дороги нема, замовити техніку не могли, тому нову криницю копали вручну разом із майстром. У будинку вже були світло, газ і піч. Поступово облаштували оселю: провели воду, зробили ванну кімнату, замінили вікна й двері”.
Жінка переконує, що їхній переїзд ніяк не був пов’язаний із війною: “Ми не тікали з Києва від сирен та обстрілів. Від самого початку повномасштабного вторгнення я активно волонтерю. Разом з однодумцями ми заснували благодійний фонд — допомагали переселенцям, підтримували військових у шпиталях, часто самі возили допомогу на Схід. Але я вигоріла. Бо коли постійно живеш проблемами інших людей, пропускаєш через себе їхні історії, у якийсь момент відчуваєш цілковите спустошення. Тоді зрозуміла: треба їхати туди, де зможу відновитися. Для мене таким місцем завжди були гори.
У квартирі ти постійно залежиш від інших: хтось слухає музику, хтось робить ремонт. А коли вимикають світло — сидиш на 14-му поверсі без води й опалення. У селі усе залежить від нас. Температуру в будинку регулюємо самі, а якщо немає світла — запускаємо генератор. У місті сидиш без руху, тут же постійно щось робиш: то дрова треба поколоти, то щось полагодити, попрацювати на подвір’ї”.
“Усі відмовляли мене від цієї затії”
Художниця Анна купила будинок на Черкащині. “Коли я розлучилася, постало питання, де жити. Все життя я мешкала по орендованих квартирах, хотілося нарешті відчути, що я господиня у своєму домі. Дуже люблю природу, тож обрала життя в селі, — розповідає 33-річна Анна Крастія. — Усі відмовляли мене від переїзду. Я ніколи не жила у селі, народилася в місті. Мені казали, що в мене нічого не вийде. Але я поставила перед собою мету і взялася шукати будинок, більш-менш придатний для життя. У мене була машина, я її продала за п’ять тисяч доларів. Ці гроші вирішила витратити на купівлю і ремонт житла”.
Вибір Анни впав на віддалене село Головківка — приблизно за 50 кілометрів від Черкас. Воно негазифіковане, тож будинок коштував близько трьох тисяч доларів. Ще приблизно дві тисячі жінка витратила на мінімальний ремонт. “Придбала будинок минулої весни. 6 квітня святкуватиму річницю переїзду, — усміхається співрозмовниця. — Мені дуже сподобалися тутешні краєвиди. Село лежить на території природного заповідника: тут ліси, складний рельєф і десятки джерел. Цю місцевість навіть називають центральноукраїнськими Карпатами. Влітку тут прохолодніше і дуже легко дихається”.
● Анна Крастія.
Переїхавши, Анна насамперед вичистила літню кухню і стала робити ремонт у хаті. “Почала зі спальні. Хотілося створити затишок, щоб дім надихав. Сама знімала старий тиньк, фарбувала стіни. Потім зробила ремонт у кухні та провела воду. Меблі купила вживані, а деякі речі залишилися від попередніх власників у гаражі, — каже вона. — Будинок має площу 56 квадратних метрів, він дерев’яний, із цегляним фасадом. Є металопластикові вікна, змонтовано систему опалення з чавунними батареями, але її ще не під’єднали до котла, тому користуюся грубкою на дровах. Їсти варю на електричній плиті. Є криниця. У дворі ростуть виноград, ожина, вишні, шовковиця, горіхи, яблуні. Посадила цибулю, часник, лаванду, розмарин.
Після переїзду багато зайвого зникло з мого життя: доставки, таксі, постійні походи в кафе... У місті доводилося чимало працювати, щоб оплачувати оренду й утримувати машину — лише на пальне й ремонт йшло близько десяти тисяч гривень на місяць. А тут нарешті я маю час для себе”.
“І як ми досі жили в чотирьох стінах?”
На початку повномасштабної війни киянка Анастасія Савичева з родиною оселилася у селі Вороньків, що поблизу столиці. І каже, що це одне з найкращих рішень в її житті. “Ми поїхали з чоловіком і сином жити до батьків. Але невдовзі орендували інший будиночок. З перших днів зрозуміли: звідси ми нікуди не поїдемо. І аж ніяк не через війну, — запевняє 42-річна Анастасія. — Ілюзія, що в селі безпечніше, швидко зникла, бо ворожі дрони й ракети літають і тут, навіть інколи більше, ніж над багатоквартирними будинками у Києві. Ми просто зрозуміли: нам у селі так добре, що хочемо жити тільки тут. Навіть не знаю, як ми досі жили в чотирьох стінах. Спостерігати за тим, як усе росте, родить, — цілющий лік для душі. Схід і захід сонця, звуки природи, те, як поводяться тварини, — усе це прекрасно. Я живу у своїй маленькій Нарнії, де по-справжньому щаслива.
● Анастасія Савичева.
Багато хто боїться, що, переїхавши у село, станеш відлюдником. Але я навіть до магазину не можу доїхати, щоб не поговорити з людьми, не привітатися, не обговорити новини. У мене з’явилося набагато більше знайомих, ніж було у Києві. До того ж у сусідньому селі є волонтерський штаб, до якого я одразу долучилася. А ще величезний плюс — фізична активність на повітрі. Моє здоров’я дуже поліпшилося. У Києві за зиму я могла хворіти чотири-п’ять разів, а тут — набагато рідше”.
